Дорога з батьківського дому,
Що випала мені малому,
І пролягла в далекі далі...
Зустрів там радості, печалі;
Чужі будинки – інтернати...
В них змалечку прийшлось пізнати
Несправедливість людських слів
І гіркоту пролитих сліз.
Їх блиск в очах... Чом сиротинна
Моя ти доле? – я ж дитина;
Чому мене ти не питала,
Як за собою в мандри взяла?
І з далей, майже несвідомо
Душа тягнулася додому.
Де над тобою птахом білим
Любов теплом своїм зігріла;
Де під дощами і снігами
Була б навіки мама з нами,
І батьківська розумна сила,
Що нас у світ цей запросила.
А ваші руки... Боже милий!
Вони любов у нас вселили!
І з дивних далей, поза втому,
Додому!... прагнув я додому.
І лиш з’являлася нагода,
Була поїздка, як пригода:
Чи “зайцем” відстань подолати,
Чи жалістю шофера взяти
Там , на знайомому маршруті...
Мені ту милість не забути,
Що водії у серці мали,
Мене з маршруту не зганяли.
Не раз з любов’ю вас згадаю,
За ті поїздки дяку маю.
І хоч стояв години зо дві:
Того не знають вже сьогодні,
Як набивалось нас без міри, -
Бо всі доїхати хотіли
Із міст у села, із навчання
До місць зростання і... прощання.
Там залишались батько й мати,
Хто на крило поміг нам стати
І як птахи ми вилітали
З гнізда свого... і повертали:
Бо ми – все ж люди. Пам’ять наша
В минуле повертає завше.
І я вертаю із навчання
До місць, де мати до світання
Мене у світ цей привела...
Чи знати долю Ти могла
Свою і нашу?... Не відкрилось,
Тобі побачить не судилось
Зростання наше,- бачив хтось,
Тобі ж на жаль не довелось.
Не знати нам, чому так склалось:
Нить Аріадни обірвалась...
Та Ти привити нам змогла
Любов до дому і тепла.
Що там за обрієм далеко,
Він манить нас у стужу й спеку;
Куди нас з далечі зове,
На зустріч з ним душа живе;
Там, де лани, ставки довкола,
До них дорога – вічна школа:
Обабіч села, повороти,
В них не спитають: Звідки? Хто ти?
О цій порі куди несе
Тебе автобус по шосе?
Вивчав людей, що їдуть поруч,
Свій край: ліворуч і праворуч;
Як осінь барви дарувала, -
Душа все з подивом сприймала:
Поля, залиті по весні...
І часто чулися пісні
Компаній добрих і веселих, -
Їх проводжали їхні села;
Їх настрій нам передававсь...
І рідко хто з нас не сміявсь...
А в зимній день ніч швидко прийде,
Автобус на маршрут все ж вийде
І ріже світлом темну ніч...
В старому Лазі гріє піч,
І затишно під звук мотора,
А за вікном зі снігу штори
Закрили від оглядин світ,
Що ти вбираєш з малих літ.
Та ось нас фари доганяють
І темінь світлом розривають,
Й на склі, неначе на екрані,
В падінні, порухи останні
Сніжинок образи прядуть;
Їм мить на сцені – і впадуть.
І нові з’являться у кадрі...
А десь зібралися при ватрі;
Вогонь той свідчить всім – ми тут,
Він признак добрий – тут живуть...
Як і в мені вогонь горить,
Душа радіє, хоч болить,
Бо їдеш в пів-порожній дім:
Чекання оселилось в нім
На нову зустріч для душі,
Де ми не будемо чужі;
Де нас в любові привітають
І в небайдужості спитають:
Як справи, успіхи твої?...
Якого роду ми, чиї, -
Розкажуть нам уста у тиші...
Рука Господня десь у висі
Над нами, - Він нам оберіг,
Щоб твій вогонь горіти міг.
І не погас – Як буде Воля
Його над нами – в тому доля,
Яка додому приведе, -
Душа там затишок знайде...
І я вертаюсь за ним нині,
Хоч часом добре на чужині, -
Та домом батька не назвеш:
Піднімуть в нім, коли впадеш,
І сльози витруть, бо панує
Любов тут. Всіх вона цінує
Будь ти дорослий чи дитя...
До неї прагнеш все життя!

21...27.02.2002 р., м. Київ.