Посвята
Івану Миколайчуку.

Над чим душа твоя надвечір
Спинилась в круговерті днів?
Чом сум-тягар зваливсь на плечі,
І думи... Думи замість снів?
Не спиш... І спокою немає
Ні в днях минулих, ні тепер;
Неспокій спокій мій ламає,
Мій дух вернись – я ще не вмер.
Дай крок зробить, який ще маю,
Щоб незбагненне осягнуть,
Ступить до самого, до краю
Про те, що взнав, дозволь вернуть
У колі найщиріших друзів
І душ, що вирій вже забрав,
Хто став калиною у лузі
Чи буйним цвітом серед трав.
Дай збір наш на любов – не тризну, -
Звернусь до Бога: Ти ж мій Спас!
Яви нам єдність – силу грізну,
Вони ж продовжились у нас.
Вдихнути дай на повні груди,
Сповна ввібрати погляд їх,
Бо все мине... Згадають люди
Колись і нас, що знали сміх.
І не спитавши, не осудять
Ні подих твій, ні погляд твій,
Як мить прощальна стисне груди
І бризнуть сльози з-попід вій.
Як забереш свій світ в могилу...
Що мав сказати – не сказав...
Як Бог із рук відрине силу
І не здійсниться, що бажав.
Не розгадати більше блиску,
Що погляд твій залишить нам...
Під творчістю не ставте риску,
Бо в ній любов – найвища з тайн!

12.06.2001 р., м. Київ.