Не питайте добрі люди:
Звідки в мене щира мова?
Це ж природно... Хай же буде
Нам приємною розмова.
Що ж, знайоме здивування,
Бо бентежать ті слова,
Як зоря вечірня, рання...
В небі ж барв таких нема.
Доля інколи розсуде,
Занесе в чужі краї,
Інша мова звучать буде,
Що й не знали ви її.
Мову іншого народу
Ти давно взяв за свою, -
Так зручніше. Тільки роду
Не зрікайтеся. Молю!!!
Серед гомону людського
Ти почуєш ті слова,
Як звучала колискова, -
Рідно мово, ти жива
Ти від Бога нам даєшся,
З материнських линеш губ;
Прийде час – в душі озвешся:
Рідно мово, приголуб.
І зігрієш на чужині
Мово, ти дітей своїх,
В давнину стару і нині,
Всіх, ба навіть і німих!
І тримаєш, мов коріння;
Сил із них народ бере
З покоління в покоління...
Хто від тебе забере?
Бо як кореня не стане –
Ви це знаєте самі:
Всохне дерево... Розтане
І піде народ з землі!

Зима – весна 1995 р., м. Київ.