Пити нам ще чашу, свою чашу – долю,
Взнати нам ще Божу волю і... неволю.
Ще пізнати силу, що веде по кругу,
Птаху синьокрилу, над зусиль напругу.
А про щось лиш здогад – вічно нейздісненне,
І прощальний погляд, звернений до мене.
І не зрозуміле наше існування,
Сміле і несміле ставлю я питання:
Хто ми?... Хто ми?! Хто ми, вигнані із раю?
Ми зазнали втоми, і тривогу знаю.
Але не тривога спати заважає;
Де зустріти Бога, що гріхи прощає.
Марно... Не прощає – нема покаяння;
Гріх гордині носить ситих до світання.
І не йде світанок, наші про те мрії,
Бог прийшов на ганок – хто у те повірив?
Стукає у двері – нам би запросити,
Але черстве серце... Як із ним нам жити?
А те серце – камінь, - з ним нам не злетіти;
Мрії... мрії давні, лиш маленькі діти
Без зусиль великих, лиш здолає втома
В снах собі літають, рай для них – як вдома.
Бо душа їх чиста – зла ж бо ще не мають,
Не рахують числа, люблять... і літають.
Але прийде з часом в серце непокора
І Господнім Гласом обізветься Тора.
Станемо до звіту, щоб набути раю,
І братів по світу в путь я позбираю.
Нам лише надія залишилась в спадок;
Доки серце діє – дай же думам раду.
І живи по Слову , віруй, що вернеться
Рай із піднебесся... і осяде в серці!!!

19-20.11.2000 р., м. Київ.