Ця стежка, що повзе, мов змій,
Над прірвою, де стільки мрій
У ту війну сюди лягло
Мені засмучує чоло.
Народ, що був колись малим,
Дав Бог тобі Єрусалим
І Тору – на віки свічу,
І склалось так – Стіну Плачу.
Я часто згадую стару,
А інша - в Бабинім Яру,
Над нею мовчки я стою
І думу думаю свою.
Стіна... Не вгору, а униз;
Нас тут вбивали. – Помолись!
Помилуй Бог, хто тут поліг
І пам’ять хай не вкриє сніг.
Знов осінь...в гості, золота,
Біжать роки – мої літа;
І скільки б не пройшло тих літ –
Ми не зітремо крові слід.
Цей слід – важкий: Стіна Плачу!
Навіщо? – вічності кричу,
Навіщо ти даєш землі
Катів, що розумом малі.
Нацисти – слуги сатани,
Людей вбивали, бо вини,
Що були з роду Ізраїля.
Збирали з Києва й довкілля...
Для них тут обірвався світ,
Де кров лилась - піднявся глід,
Від неї багровіє лист.
Згадай, хто падав вниз колись.
В Яру не держать схили тіл
Убитих й ранених навпіл:
Застиглі очі до небес...
Народ, ти вижив і воскрес!
Тут знак стоїть – в нім свічок сім,
Тут біль кричить мені і всім.
Трагічні долі – тисячі,
Зійшли від нас у височінь.

26.09.1996 р., м. Київ.