Новітня притча
про багача і Лазаря.
Дехто з можних їде в лімузинах,
А багато – в менш “ крутих ” авто,
На парад: шикарні магазини…
А у нетрях: смітники й „ ніхто ”.
А „ ніхто ” – це наші з вами люди,
Їх життя зі списку не зітри,
Їм закриті двері, що повсюди
Кличуть-ваблять золотом вітрин.
Їхні очі сховані від світу:
В них печаль і сором, мов жало,
Бо погас світильник, ніби гніту
В їх лампаді зроду не було.
Але ж ні – колись душа раділа,
Як в родиннім крузі й за столом
В злагоді сім’я твоя сиділа,
Дарувала всім любов тепло
Але все розтануло в минулім
Не хватило в злому світі сил;
Там де совість у людей заснула
У таких про милість не проси.
Не почують, бо глухі машини
Їх несуть на швидкості у даль
По дорогам, що долають шини...
Чи до тих їм укого печаль?
Як немає їсти, ані дому,
Ще й „ собачий холод ” на дворі,
Хто вином заглушить свою втому
Від “життя”, незнаного “вгорі“...
Тільки знайте чванькуваті люди,
Що Господь понижене збере,
А немилосердним – кара буде,
Їх вогонь негаснучий зжере.
Бо „ бомжем ” і Лазаря б назвали:
Бо збирав шкуринки під столом,
Його рани пси йому лизали…
І що з багачем отим було.
Знай: та притча – світу засторога:
Кожне зло від суду не мине,
Бо усі потрапимо до Бога,
Як життя закінчиться земне.

21-22.10.2005 р., м. Київ.