НАВЗДОГІН.

Плоткіній Гінді Лазарівні

Вона вже біля них -
На зустріч цю чекала;
На схилі своїх літ,
Мов дівчинка мала
Так плакала вона,
І часто сумувала:
Залишена одна,
Залишена одна...
Бо гірко їй було:
Кохання не зазнала, -
І серце ту печаль
По світу пронесло;
Лиш пам’ять, наче зблиск,
На хвильку повертала
Любов в її сім’ї,
Де не кублилось зло.
Тягнула долі віз
І все переживала
Як буде її син
Без неї у добі,
Бо світ - жорстокий він
Образи нагадала,
Що їй знайомі вслід
Сичали у злобі:
Образливі слова,
Що жалять в серце люто…
Почути від людей,
Що ходять поміж нас, -
А згодом – виручай,
І треба все забути;

Ішла на зустріч їм –
Зверталися ж не раз.
Збагнути не змогла:
У чому їхня віра?
Як ближньому добра
Не зичать, як собі...
І з чим прийдуть на суд,
Де в Бога своя міра –
Хоч милосердний Він...
Співала у журбі:
„Наталку і Петра...”
І „Козака з Дунаю...”,
І ”Чом не сокіл я...”
І „Хаву...”, і Псалми,
Що не згубились тут ,
У цім Дніпровім краї,
Де ми прийшли у світ,
Щоб стати тут людьми.
В цю землю проросла,
Тут все її коріння
Де прах у землю ліг,
А дух - у небеса
Погаснула свіча -
Іще одне горіння...
Прости моя сестра,
Що котиться сльоза.

09.02.2006 р., м. Київ.