Дорога з батьківського дому,
Що випала мені малому,
І пролягла в далекі далі...
Зустрів там радості, печалі;
Чужі будинки – інтернати...
В них змалечку прийшлось пізнати
Несправедливість людських слів
І гіркоту пролитих сліз.
Їх блиск в очах... Чом сиротинна
Моя ти доле? – я ж дитина;
Чому мене ти не питала,
Як за собою в мандри взяла?
І з далей, майже несвідомо
Душа тягнулася додому.
Де над тобою птахом білим
Любов теплом своїм зігріла;
Де під дощами і снігами
Була б навіки мама з нами,
І батьківська розумна сила,
Що нас у світ цей запросила.
А ваші руки... Боже милий!
Вони любов у нас вселили!
І з дивних далей, поза втому,
Додому!... прагнув я додому.
І лиш з’являлася нагода,
Була поїздка, як пригода:
Чи “зайцем” відстань подолати,
Чи жалістю шофера взяти
Там , на знайомому маршруті...
Мені ту милість не забути,
Що водії у серці мали,
Мене з маршруту не зганяли.
Не раз з любов’ю вас згадаю,
За ті поїздки дяку маю.
І хоч стояв години зо дві:
Того не знають вже сьогодні,
Як набивалось нас без міри, -
Бо всі доїхати хотіли
Із міст у села, із навчання
До місць зростання і... прощання.
Там залишались батько й мати,
Хто на крило поміг нам стати
І як птахи ми вилітали
З гнізда свого... і повертали:
Бо ми – все ж люди. Пам’ять наша
В минуле повертає завше.
І я вертаю із навчання
До місць, де мати до світання
Мене у світ цей привела...
Чи знати долю Ти могла
Свою і нашу?... Не відкрилось,
Тобі побачить не судилось
Зростання наше,- бачив хтось,
Тобі ж на жаль не довелось.
Не знати нам, чому так склалось:
Нить Аріадни обірвалась...
Та Ти привити нам змогла
Любов до дому і тепла.
Що там за обрієм далеко,
Він манить нас у стужу й спеку;
Куди нас з далечі зове,
На зустріч з ним душа живе;
Там, де лани, ставки довкола,
До них дорога – вічна школа:
Обабіч села, повороти,
В них не спитають: Звідки? Хто ти?
О цій порі куди несе
Тебе автобус по шосе?
Вивчав людей, що їдуть поруч,
Свій край: ліворуч і праворуч;
Як осінь барви дарувала, -
Душа все з подивом сприймала:
Поля, залиті по весні...
І часто чулися пісні
Компаній добрих і веселих, -
Їх проводжали їхні села;
Їх настрій нам передававсь...
І рідко хто з нас не сміявсь...
А в зимній день ніч швидко прийде,
Автобус на маршрут все ж вийде
І ріже світлом темну ніч...
В старому Лазі гріє піч,
І затишно під звук мотора,
А за вікном зі снігу штори
Закрили від оглядин світ,
Що ти вбираєш з малих літ.
Та ось нас фари доганяють
І темінь світлом розривають,
Й на склі, неначе на екрані,
В падінні, порухи останні
Сніжинок образи прядуть;
Їм мить на сцені – і впадуть.
І нові з’являться у кадрі...
А десь зібралися при ватрі;
Вогонь той свідчить всім – ми тут,
Він признак добрий – тут живуть...
Як і в мені вогонь горить,
Душа радіє, хоч болить,
Бо їдеш в пів-порожній дім:
Чекання оселилось в нім
На нову зустріч для душі,
Де ми не будемо чужі;
Де нас в любові привітають
І в небайдужості спитають:
Як справи, успіхи твої?...
Якого роду ми, чиї, -
Розкажуть нам уста у тиші...
Рука Господня десь у висі
Над нами, - Він нам оберіг,
Щоб твій вогонь горіти міг.
І не погас – Як буде Воля
Його над нами – в тому доля,
Яка додому приведе, -
Душа там затишок знайде...
І я вертаюсь за ним нині,
Хоч часом добре на чужині, -
Та домом батька не назвеш:
Піднімуть в нім, коли впадеш,
І сльози витруть, бо панує
Любов тут. Всіх вона цінує
Будь ти дорослий чи дитя...
До неї прагнеш все життя!

21...27.02.2002 р., м. Київ.

Душа співає на світанку
Про зорі ясні й темінь ночі:
В обіймах провели до ранку,
Вдивляючись в кохані очі.
Про що забудеш ти до днини?
Про час, що тихо нас минає,
Про матір любої дівчини,
Яка все марно виглядає.
Про що згадаєш ти при сонці?
Про ніч, напоєну коханням,
Дівочий погляд у віконці,
Гарячий подих на прощання.
Про все згадаєш і забудеш
У час, як виростають крила.
І лиш минулим жити будеш,
Коли опустиш ти вітрила.

18.01.1995 р., м. Київ.

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ
( світлої пам’яті М.А.Бондаря. )
Жовті фото… Вицвілі, німі
Посланці у просторі, ви звідки?
Що вони повідають мені? -
Зріз часів, яким були ви свідки.
На світлині – люди у літах,
Мудра старість - сивина у скронях;
Зрілість в силі – посміх на устах;
Юність із майбутнім, наче сонях.
Ось краса дівоча розцвіла,
Чоловіча сила – ще нівроку;
По світлинам молодість пройшла:
Рік від року, рік від року.
Віримо у краще і йдемо
По пелюсткам юності стрімкої;
У бажанні досхочу п’ємо
Мед цілющий зрілості п’янкої.
Скільки сили, іскор і бажань
В тих очах побачимо ми знову.
Скільки болю в серці і жадань
Марно пересіється в полову.
Сльози в серці. Ще одне життя,
Нам знайоме – і між нас не стало;
Туга, голосіння до виття:
Серце друга битись перестало.
Пам’ять повертає в тризни час
Того, хто ніколи не вернеться
Із доріг у вирій, вишніх трас…
І не стерти образ той із серця.
Жовті кадри - кроки в плин - похід:
Від колиски шлях... і до могили;
Слово добре прозвучить услід,
Туга й жаль, що чимось обділили.
Недопита молодість хмільна;
Не знайшли ми слова для коханих;
Від народження до смерті, як війна
Прагне жертв і витрат невблаганних.
І колись, в одну, неждану мить,
З сумом і печаллю в твоїм серці
Ти зумієш погляд зупинить
На собі, єдиному у герці.
Ти єдиний, хто живий із тих,
Що лишили погляд свій на фото,
Їхній голос у минулім стих
Та вернутись в ті часи не проти.
Нам би знати, часу де межа,
Хто прийде на неї з нас останнім...
На світлині доленька чужа
Відкриває невідомі грані.

16.07.94 р., м. Кривий Ріг.

З – під пера не листи,
Що чекають їх вдома;
Пам’ятаю про всіх, -
Дум не хочу будить;
Це не спокій здолав
І повірте не втома –
То незрима струна
В моїм серці бринить.
Їй увагу... Свій слух
Нахилив на незриме,
Бо те щастя – вогонь
З ночі зніме межу.
Я від вітру його,
Щоб згасити – нікому
Не дозволю й на відстань.
І між нас збережу!

м. Київ.