Новий Рік! Давно це було
Стільки літ пройшло с тих пір
Як це було - не забулось
С того часу. Наче в сні.
Новий Рік – це завжди радість.
Спалах. Був - і вже пропав,
І не наче під ялинку
Він тебе подарував.
Подарунок у день сніжний,
Що дарують лише раз,
Стан дівочий, погляд ніжний
Він припав мені якраз.
С того часу я тримаю
Подарунок при собі.
Мало слів – його кохаю
І належу весь тобі.

06-12. 01.1995 р., м. Київ.

О, незбагненна неба вись...
Крізь тебе час тече рікою,
До мене грішного озвись
Чи помани мене рукою.
В тобі заховані серця
Тих, хто пішов навік від мене;
Є в цьому замисел Творця –
Про це вже знаю достеменно.
До себе тягнеш погляд мій,
Як сумно чи сміюсь на втіху;
Від тебе прийде буревій
І що кому, а грішним – лихо.
- Дай час мені! – просить посмів, -
І сил - призначене сказати;
Пізнати велич тихих слів,
А серцю - пісню доспівати;
Дай знак мені... і полони,
Коли життя моє скінчиться,
І я, покинувши лани,
В тобі зумію розчиниться.

09.02.97/18.04.97 р., м. Київ.

О, приголомшливий цей світ!
Усіх виводиш ти на сцену;
Театру цьому стільки літ,
Що вже не знаю достеменно.
Кому відводиш роль бика –
Вже матадор його чекає,
Розвоєм вогнища рука,
Як за живе, чомусь хватає.
Кому призначено політ, -
Душа за хмарами літає;
В серцях людей, як зірки слід,
Залишить, що вогнем палає.
А інший виб’ється із сил:
Життя – тяжка й сувора штука...
Отрути чашу попросив –
Прощайте люди – це розлука.
На кожну пісню є мотив,
На птаха в небі – стріла з лука...
Христос під Богом все ходив,
Хоч знав, що прийме таку муку.
А нам вготована вона,
За те, що чинимо ми нині...
Не мир у серці, а війна
До ближньої тобі людини.
З природи робимо сміття,
Де райський сад - там домовина,
На що ж дароване життя
Щоб була радість – не провина.
Забудь ти успіх і печаль, -
Вони зрадливі і минущі...
Неси від Сущого печать,
У Бога очі невсипущі
О, Господи! Мене прости
Що плачу і сміюсь щоденно,
І пісню серця захисти,
Не дай звучати їй буденно.

22.01.95 р., м. Київ.

Одвічний спокій вітер навіва,
А інколи завиє чи засвище;
І зайвими здаються всі слова
На цій землі, що зветься кладовище.
Для всіх тут час, неначе вартовий,
Який уже не зрушить з караулу...
Тут я стою пригнічено німий
І повертаюсь у добу минулу.
І поступово пам’ять ожива,
Крізь товщу літ, помічених журбою,
А вітер свище, тихо навіва
І вже вони неначе із тобою.
І зрине образ, ніби з небуття,
Знайомий погляд в пам’яті до болю;
Я тут іще, а ви - пішли з життя,
Хоч гірко так, сприймаєш Божу волю.
Ще до пори лишати нам сліди
А згодом душам линуть в небо, вище,
Щоб завітати з простору сюди
На землю цю, що вкрили кладовища.

24.03.97 р., м. Київ.