ENIGMA Кроки…
Ти діждався свого строку
І потуги твої вперті,
Ти ще сам не зробиш кроку,
А вже кинеш виклик смерті.
Ти з’явився в світ нівроку
Для навчання... Від порогу
Лиш навчишся робить кроки,
Як відправишся в дорогу.
Набуваємо уроки
Від колиски до могили,
А між ними мої роки
Й люди... долю розділили.
А між ними мої кроки
Переходять в біг, як сила;
Ледь землі торкаюсь, трохи
Й полечу, лиш дайте крила.
Чи у танці я забуду
Всі земні мої печалі;
Нас лиш вдвох з усього люду
Божі ангели вінчали.
Кроки... Кроки... В такт. Затяті
Метрономи ще не стали;
За гріхи ще не розп’яті...
Мало нам, всього нам мало.
Нас обставини триножать, -
З ніг би скинути ті пута,
Зміст життя б знайти чи може
Таїну яку збагнути.
Вибираємо вершини;
-Боже! Сил дай подолати! –
Просять жінки і мужчини:
Рано нам ще помирати.
Ще не пройдено по кругу,
Щоб себе в нім проявити;
Не мені, так дай хоч другу
Крок до істини зробити.
Радість й сум... Між ними кроки,
Все для нас дано від Бога.
По життю нам йти, аж доки
Не закінчиться дорога.
Вона прийме твої кроки,
Ті – останні по планеті;
Понесуть тебе у спокій
Серед вічності і смерті.
З тих доріг, де шар пилюки
Прийме слід твій – дощ їх змиє...
Над тобою Божі руки
Шлях до вічності відкриють!

Лютий –05.03.98 р., м. Київ.

В.Л.Шерешевському
( з радістю і здивуванням).

Ти запроси мене у світ,
В країну мрій твоїх картин,
Де зупинився часу хід,
Застиг у них, немов бурштин.
Де смерть не є кінець життя,
А лиш зупинка на шляху;
Я світ сприймаю, мов дитя,
Вночі заснувши на даху.
Вколисаний падінням зір
В безодню неба. Чудеса!
Лиш сонце вигляне з-за гір
І змінять колір небеса.
Те небо – чиста бірюза,
Нас захистить від темних сил;
І не впаде з очей сльоза –
Тендітна капелька роси.
Під небом - гори вдалині,
В снігах, червоних на зорі...
Горять-палають у вогні
Оті вітрила на землі.
І ловлять вітер, сонця жар;
Натхнення в кольорах твоє...
Послухай шепіт зір Стожар:
Вони розкажуть хто ти є.
Слова, немов дзвінкий ручай,
З-за хмар , зриваючись униз,
Мене захоплять... і прощай,
Згорить самотність, ніби хмиз.
З джерел живильної води,
Де небо силу їй дає,
Натхнення добуваєш ти...
Подивування в нім моє.

19.02.99 р., м. Київ.

СПОВІДЬ.
Іщенко Віталію(с. Карапиші.)
Ти ще не вмер. Літа твої - не осінь
І блиск живий в очах ще не погас;
Стара з косою не забрала досі,
Хоча прийде по кожного із нас.
Йому я вірю, який сенс брехати –
Він вже напевне знає про кінець:
За ніч забрали чотирьох з палати.
А скільки жити? – знає лиш Творець.
Так розказав чорнобилець – каліка
Про свої справи – гірше не бува...
Помітив атом долю чоловіка
І прозвучали ці гіркі слова:
Мене призвали, бо давав Присягу:
З Миронівни на Умань. – Є приказ,
А звідти тихо на Чорнобиль тягу
Відправили на стрільби ніби нас.
В страшних гамбітах правду заховали,
Оберігати давній, мертвий ліс,
Який прийняв чорнобильську навалу,
Як мирний атом горе нам приніс.
Приїхали... Розбили три палатки,
На ніч – гроза, в одну з них вдарив грім
І відірвало голову і п’ятки
В одного... інших збив з колін.
Цим пощастило, бо комісували,
Назад із зони – сутки не пройшли,
А нас із смертю тихо повінчали,
Щоб її інші в лісі не знайшли.
Нас тижнів два у лісі протримали
Без захисту, без їжі, без води,
Лише горілки вдосталь наливали,
Але й вона не відвела біди.
Пройшли роки, вона підкралась тихо, -
З’явилась слабкість, Господи, спаси!
Нагнало шию, пахви, - горе-лихо, -
Роздув Чорнобиль лімфові вузли.
Лікуйся брате – рано помирати,
У тридцять п’ять, рахуй що і не жив,
Ой, Господи, дай пісню доспівати,
За що я таку кару заслужив.
Таблеток жменя – все це треба з’їсти,
Від них, проклятих, шлунок прогорів,
Здоров’я ділось, - стало важко сісти,
Ще молодий, а враз як постарів.
І не докажеш, що пройшов крізь атом,
Без запису, бо правду приховали,
А тих , хто став в тім лісі братом, -
Їх вже нема, у землю поховали.
І помирають, борючись за світле
За погляд доньки, за її усмішку...
Зустрінуть рано сонечко привітне,
Піде душа, залишить тіло в ліжку.
Лиш твоя совість чиста перед Богом,
Хто так зробив – прийняв на себе гріх;
Їх час проб’є, , бо кара вже за рогом –
І не зірветься з їхніх губ усміх.
О, лжеучасники, що знали все завчасно,
Лише не знаю, що вони спасали;
Мабуть, що шкуру, не чужу, а власну,
А нині очі запливають салом.
Вони ховали всі кінці у воду,
Це їх статистика не стала говорити,
Що помирають кращі із народу,
Які зуміли атом зупинити.
Ти знаєш правду – і вона болюча,
Життя твоє, мов свічка відгорить,
І цей кінець настане неминуче...
Поки живеш – живи останню мить!

14.10.96 р., м. Київ.

Уже заведені мотори,
Потужність вийшла на межу,
Із неба зняті хмари-штори
І за штурвалом я сиджу.
То ж гальма, геть! Що їм робити?
Коли мене так манить вись.
Її я хочу пити, пити...
Щоб все здійснилось – помолись!
Щоб злітна смуга не тримала,
Благослови, Бог, крила, Ти,
Бо їм землі без неба мало
І вони прагнуть висоти.
Бо хто народжений літати,
І сили є на той політ,
Хай на крило зуміє стати...
Я ж порадію йому вслід.

12.01.1999 р., м. Київ.