Час спокути
Ця стежка, що повзе, мов змій
Ця стежка, що повзе, мов змій,
Над прірвою, де стільки мрій
У ту війну сюди лягло
Мені засмучує чоло.
Народ, що був колись малим,
Дав Бог тобі Єрусалим
І Тору – на віки свічу,
І склалось так – Стіну Плачу.
Я часто згадую стару,
А інша - в Бабинім Яру,
Над нею мовчки я стою
І думу думаю свою.
Стіна... Не вгору, а униз;
Нас тут вбивали. – Помолись!
Помилуй Бог, хто тут поліг
І пам’ять хай не вкриє сніг.
Знов осінь...в гості, золота,
Біжать роки – мої літа;
І скільки б не пройшло тих літ –
Ми не зітремо крові слід.
Цей слід – важкий: Стіна Плачу!
Навіщо? – вічності кричу,
Навіщо ти даєш землі
Катів, що розумом малі.
Нацисти – слуги сатани,
Людей вбивали, бо вини,
Що були з роду Ізраїля.
Збирали з Києва й довкілля...
Для них тут обірвався світ,
Де кров лилась - піднявся глід,
Від неї багровіє лист.
Згадай, хто падав вниз колись.
В Яру не держать схили тіл
Убитих й ранених навпіл:
Застиглі очі до небес...
Народ, ти вижив і воскрес!
Тут знак стоїть – в нім свічок сім,
Тут біль кричить мені і всім.
Трагічні долі – тисячі,
Зійшли від нас у височінь.
26.09.1996 р., м. Київ.
Над прірвою, де стільки мрій
У ту війну сюди лягло
Мені засмучує чоло.
Народ, що був колись малим,
Дав Бог тобі Єрусалим
І Тору – на віки свічу,
І склалось так – Стіну Плачу.
Я часто згадую стару,
А інша - в Бабинім Яру,
Над нею мовчки я стою
І думу думаю свою.
Стіна... Не вгору, а униз;
Нас тут вбивали. – Помолись!
Помилуй Бог, хто тут поліг
І пам’ять хай не вкриє сніг.
Знов осінь...в гості, золота,
Біжать роки – мої літа;
І скільки б не пройшло тих літ –
Ми не зітремо крові слід.
Цей слід – важкий: Стіна Плачу!
Навіщо? – вічності кричу,
Навіщо ти даєш землі
Катів, що розумом малі.
Нацисти – слуги сатани,
Людей вбивали, бо вини,
Що були з роду Ізраїля.
Збирали з Києва й довкілля...
Для них тут обірвався світ,
Де кров лилась - піднявся глід,
Від неї багровіє лист.
Згадай, хто падав вниз колись.
В Яру не держать схили тіл
Убитих й ранених навпіл:
Застиглі очі до небес...
Народ, ти вижив і воскрес!
Тут знак стоїть – в нім свічок сім,
Тут біль кричить мені і всім.
Трагічні долі – тисячі,
Зійшли від нас у височінь.
26.09.1996 р., м. Київ.
Чекала осінь листопада
Чекала осінь листопада,
Набрало листя позолоти,
А в небі затягнулась рада
Вітрів, що голосують проти.
Всі кольори, як на весіллі,
Розмалювали все довкола,
А листя держиться на гіллі,
Щоб дерево не було голе.
У нього сил ще є і хисту
З дощем боротись і з туманом;
Волога скотиться по листю -
І знову сонячно нам стане.
Воно ще держиться... лиш дотик
Чи перші вранішні морози:
Не втримати вже позолоти -
І зронить гілля жовті сльози.
Той плач дерев є знак гармоній
В осіннім небі – не у приймах
Під сум вітрів – акорд симфоній
Земля на себе листя прийме.
Пройдуть по листю чиїсь кроки
Під знаком зустрічей й печалі:
Життя біжить: минають строки, -
Ми головного не сказали.
Не шурхіт – чиєсь сповідання
І насолоди повне тіло...
Краса не може без прощання -
Ця осінь дивом відлетіла.
18.10.94 р., м. Київ.
Набрало листя позолоти,
А в небі затягнулась рада
Вітрів, що голосують проти.
Всі кольори, як на весіллі,
Розмалювали все довкола,
А листя держиться на гіллі,
Щоб дерево не було голе.
У нього сил ще є і хисту
З дощем боротись і з туманом;
Волога скотиться по листю -
І знову сонячно нам стане.
Воно ще держиться... лиш дотик
Чи перші вранішні морози:
Не втримати вже позолоти -
І зронить гілля жовті сльози.
Той плач дерев є знак гармоній
В осіннім небі – не у приймах
Під сум вітрів – акорд симфоній
Земля на себе листя прийме.
Пройдуть по листю чиїсь кроки
Під знаком зустрічей й печалі:
Життя біжить: минають строки, -
Ми головного не сказали.
Не шурхіт – чиєсь сповідання
І насолоди повне тіло...
Краса не може без прощання -
Ця осінь дивом відлетіла.
18.10.94 р., м. Київ.
Чоловічі сльози... Ні, не в снах
Чоловічі сльози... Ні, не в снах,
Непомітні, ніби тане крига –
Щойно друг загинув, наче птах,
Склавши наді мною крила.
Коли мила згасла, мов свіча,
Відлетівши в ирій з журавлями –
Залишають сльози на очах,
А на серці – величезний камінь.
Як спинити нам оту біду,
Що знаходить нас без сподівання...
Друзям добре слово я знайду,
Милій подарую я кохання.
26.04.1994 р., м. Київ.
Непомітні, ніби тане крига –
Щойно друг загинув, наче птах,
Склавши наді мною крила.
Коли мила згасла, мов свіча,
Відлетівши в ирій з журавлями –
Залишають сльози на очах,
А на серці – величезний камінь.
Як спинити нам оту біду,
Що знаходить нас без сподівання...
Друзям добре слово я знайду,
Милій подарую я кохання.
26.04.1994 р., м. Київ.
Чути знову і знов – безліч є голосів
Чути знову і знов – безліч є голосів:
Божа доля над нами схилилась...
Із далеких часів,
Із поліських лісів
Україна моя народилась.
Україно моя, що закохана в вись,
У піснях прагнеш птахом літати...
Твої діти звелись,
До небес дотяглись;
Так радій же за них моя мати.
Україно моя, колосяться жита
І до віку будуть колоситься...
А що доля не та -
Ти для мене свята,
І вже вільна . І це нам не сниться.
Рідна земле моя, від Дінця до Карпат,
Від Полісся до Чорного моря...
Я люблю цих людей,
Я для них - завше брат;
І хай вік їхній буде без горя.
Жовтень 1996 р., м. Київ.
Божа доля над нами схилилась...
Із далеких часів,
Із поліських лісів
Україна моя народилась.
Україно моя, що закохана в вись,
У піснях прагнеш птахом літати...
Твої діти звелись,
До небес дотяглись;
Так радій же за них моя мати.
Україно моя, колосяться жита
І до віку будуть колоситься...
А що доля не та -
Ти для мене свята,
І вже вільна . І це нам не сниться.
Рідна земле моя, від Дінця до Карпат,
Від Полісся до Чорного моря...
Я люблю цих людей,
Я для них - завше брат;
І хай вік їхній буде без горя.
Жовтень 1996 р., м. Київ.
Шукати стануть – та все марно
Шукати стануть – та все марно,
А як позвуть – не відповім, -
Згадайте, як робили рану –
Боліло в серденьку моїм.
Це, вибачайте – не зневага...
Чого ж душа у вас, як ніч?
Хоча б одну свічу поваги
Ви запалили б. Дивна річ.
До вас я серцем щирим линув –
Ви ж стали черстві, мов грудки...
Раз не потрібний, в серці кинув
На плаху долі ці рядки:
Не привітали, не зустріли,
Закрили двері до сердець;
Вдогін пустили в спину стріли
І радо думали: Він мрець...
Куди мені від них подітись?
Де теплий кут на світі є?
Де душі чисті, наче діти?
Почує слово хто моє?
Чи замовчати, щоб не знали,
Що жив я люди серед вас;
Не цінували те, що мали, -
Це правда – сказано про нас.
Шукати будуть, та все марно,
А як позвуть – не відповім...
І не тому, що в небі хмарно,
А голос ваш заглушить грім!
23.04.99 р., м. Київ.
А як позвуть – не відповім, -
Згадайте, як робили рану –
Боліло в серденьку моїм.
Це, вибачайте – не зневага...
Чого ж душа у вас, як ніч?
Хоча б одну свічу поваги
Ви запалили б. Дивна річ.
До вас я серцем щирим линув –
Ви ж стали черстві, мов грудки...
Раз не потрібний, в серці кинув
На плаху долі ці рядки:
Не привітали, не зустріли,
Закрили двері до сердець;
Вдогін пустили в спину стріли
І радо думали: Він мрець...
Куди мені від них подітись?
Де теплий кут на світі є?
Де душі чисті, наче діти?
Почує слово хто моє?
Чи замовчати, щоб не знали,
Що жив я люди серед вас;
Не цінували те, що мали, -
Це правда – сказано про нас.
Шукати будуть, та все марно,
А як позвуть – не відповім...
І не тому, що в небі хмарно,
А голос ваш заглушить грім!
23.04.99 р., м. Київ.