Подякуй долі, що вела;
Ще - половинці, що була
З тобою поруч чарівна –
Життя прикрасила вона.
Подякуй друзям, ворогам,
Дощам подякуй і снігам.
Подякуй морю, небесам,
Долинам, горам і лісам,
Як річка сріблом струменить...
Подякуй за єдину мить,
Що бачиш сонце і зірки, -
Під ними дні й твої роки.
Подякуй хмарам і вітрам,
Бджоли дзижчанню серед трав,
Птахам за їхній диво-спів –
Їм любо в світі і без слів.
Подякуй їм...
І все ж не їм,
Тому, хто в замислі своїм
Створив для тебе все оце –
Його зовем СВЯТИМ ТВОРЦЕМ.
Свій ДУХ вдихнув у тлін земний –
Ми стали зватися людьми.
Він владу дав над всім тобі,
Поглянь: прекрасне все в добі,
Все досконале, все це май,
Лиш зла у серці не тримай.
За все подякуй й збережи,
Про Нього дітям розкажи,
Що його милість без кінця...
Май час подяки для ТВОРЦЯ.
І ти, як Він, в житті твори,
Як йдеш угору, чи з гори.
І доки Духа не забрав,
Не впав тлін – попіл серед трав,
Де ранок краєм пломенить,
Роса подякою дзвенить,
Упавши з кінчика листа...
Чого ж мовчать твої уста?!

01.03.2001 р., с.Тарасівна – м. Київ.

Покотилось літо,
Покотилось в осінь,
А у полі жито
Виграє колоссям.
Вітер віє тихо –
Хвилі не підніме;
Вколисав на втіху
У своїх обіймах
Неба синь застилу...
Я ж – кохання-подив,
Ту Господню силу,
Що дає нам подих.
А над полем зранку
Нам щебече жайвір:
Скоро стане жарко
В голубім безхмар’ї.
Він співає – мріє
Бо земля ця мила,
Жито половіє,
Мають діти крила.
Лине пісня з неба,
Сонце котить в осінь,
Вже налиті стебла
Ждуть пори покосу.
Він ще засумує
Над гніздом застиглим...
Хто його вгамує? -
Скосять жита килим.
І замовкне пісня
Птаха серед неба...
Рано, а чи пізно
Відпочити треба.

18.07.97 р., м. Київ.

Пора золота навколо,
Осінніх деньків краса;
День ангела твій у цю пору
І золотом сяє коса.
Багато років на світі
Ти поруч зі мною йдеш.
Я милій дарую квіти,
Що їх серед степу знайдеш.
Кохана жінка – то радість,
Що Богом дана мені.
І милою буде в старість,
Й як босим ідеш по стерні.
Ти сонце під сірим небом,
Нев’януча квітка в саду.
Кохаю... і слів не треба,
До тебе я завжди йду.
До золота твого волосся,
До сірих уважних очей,
До щастя, що Богом далося
В безмежжі життєвих речей.

27.10.1994 р., м. Київ.

Правду мовив Паваротті,
Що кохання – перш за все!
Нам життя на повороті
Почуття це принесе.
Хіба можна передати
Ніжність квітки серед трав,
А душа спішить співати -
Сад коханням забуяв.
Щоб ми знали? Яку радість?
Наше щастя вище веж!
Боже! Нам страшна не старість
І невдачі стерплю теж.
Все стерплю, як є кохання:
По життю з ним легко йти.
Я співаю – є бажання
Тобі щастя принести!

13.02.95 р., м. Київ.