Нам радість душу враз осяє,
Втомивсь від штилю сонний люд,
Над морем вітер знов гуляє –
Йому ми віддамо салют.
Ми піднімаємо вітрила,
Поволі вітер зрушить нас
І нас вже втримати не сила –
Бо манить простір, хвилі, час.
І ми йдемо під ясні зорі,
Уже в минулім повний штиль,
Під парусами в синім морі
Наш слід проляже в сотні миль.
Але не завжди вітер тихо,
Буває вітер – ураган.
І щоб минуло вас те лихо,
Відкрив обійми океан.
А як вітрильник не готовий,
До вітру, величі води
Піде під хвилі красень новий,
А тих, хто з ним, - чекай біди.
Я порівняю з вітром гроші,
Як їх нема – близька біда.
Не має в світі важче ноші
І радість від життя бліда.
Як є, - спокійно лягай спати
І планувати інший раз,
Як Бог дозволить що придбати,
Відкласти скільки про запас.
А якщо їх... Ого! Багато!
Їм ради дати не зумів,
То вийде горе, а не свято
І все не так, як ти хотів.
Повинно бути відповідним
До вітру – човен в океані,
Людина – розумом, що гідним
До тих грошей, що Богом дані.

04.03.1997 р., м. Київ.

Не бийте Ангели крильми,
Не сипте сніг мені в волосся,
Не розривайте, що сплелося
По Божій волі між людьми.
Не сійте в серці тугу й сум,
Чи вам знайоме це у висі? –
Блиск сліз гірких, що пролилися
Над попелищем згаслих дум.
Ви ж небожителі... А ми -
Душа в нас вічних далей прагне,
На цій землі, неначе пагін,
До світла тягнеться з пітьми.
Чи може час для вас прийшов
І ви, покірні Вищій Волі,
Прийшли поставить крапку в долі...
І не завадить вам ніщо.
І прийме розум хід подій:
Було ж до нас... і після буде.
Вкарбує серце розпач в груди
І біль нездійснених надій.

27.01.2002 р., м. Київ.

“Князі твої вперті і друзі злодіям вони, хабара вони
люблять усі та женуться за дачкою, не судять вони
сироти, удовина справа до них не доходить...”
Книга Пророка Ісаї 1:23.
“О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?...”
Т.Г. Шевченко “Юродивий”.

Не дочекались Вашингтона,
Не збулись мрії Кобзаря...
Як і колись народ мій стогне
Знов від “ еліти ” й лихваря.
“ еліта ” ж шашелем побита:
В думках лиш прагне до корита,
Стежки від правди відвела –
Знайоме нам це за царя.
Ви справедливості цурались,
Над бідним людом насміхались,
Над обездоленим своїм...
За що ж ви платите так їм.
Чому ви претесь в депутати?
Чи вас елітою нам звати?
Вам в серці жалості нема
До сиротини – бідаря.
Вам сили є і влади тиску
Заглянуть голому у миску
Й забрати те, що Боже... Й швидко
У закордонний банк. Не гидко
Собі згрібати капітал,
Що весь у крові: “нал”, “безнал"?
Чи вам не страшно суду в Бога?
Багато дали вам – тож строго
Спитають вас на тім суді
І знайте: там не ті судді,
Хто посіпаками у “ влади ”,
Хто хабарі навчився брати,
Хто покручі такі ж, як ви –
Зрадливі слуги у грошви.
Там Той – СУДДЯ НЕЛИЦЕМІРНИЙ,
Лиш в НЬОГО суд, що правди вірний,
Загляне в серце, зважить все...
Хто вас на тім суді спасе?
Не врятуватись там словами –
В них правди не було за вами,
Як віри всім словам Христа,
Що без любові – зла, пуста.
Від добрих справ ви знали втому? -
Ви, хто не каявся СВЯТОМУ:
Прости, що милості не мав,
І не робив, хоч Слово знав,
По Слову серце не творило
І Божі справи не любило,
Де друга заповідь - Свята:
“ Щоб возлюбив ти свого брата,
Як найлюбішого, себе ”...
Не буде слави “ геростратам ”,
По вас і слід земний зітре,
І виводок ваш не вціліє,
Бо буде посланий по них
Той – Ангел чорний і слухняний
Від Бога! Будуть вам й кайдани
За горе й зло , як дим роздутий,
Що залишили серцем лютим...
І ваш закон вам буде свідком,
Вам не жилося гірко, бідко,
Вам , що не звідали ярем –
На шию ляже тягарем;
Гордині шию ним зігнуть
Й без жалю в пекло зіштовхнуть
Від трону царського, Святого,
До місця тухлого і злого...
Там ви нап’єтесь таки крові
У місці, де нема любові
До ваших душ, як ви колись
ЇЇ не мали. – Тож молись,
Бо ще відкриті двері раю, -
Покайтесь в Господа, благаю,
Заблудлі в чарах зла брати,
Позбудьтесь чвар і марноти,
Добро чиніть і возлюбіте
Братів, голодних запросіть ще,
День попостіть – їх накорміть же.
І не залиште голих, босих, -
Вони здається - безголосі
А Богом послані, щоб ми
До них з любов’ю...І спаслися!

14.07.2000 р., м. Київ.

ПЛАЧ ЖІНКИ
Не залишай мене одну
В твоїх обіймах час минає
Я рук своїх не розімкну.
- Послухай, серце як лунає.
Тобі, я знаю, треба йти
У край далекий – шлях не близький,
Забрав з собою серце ти
І опустились руки низько.
Цілуй і обнімай мене,
Нам залишаються хвилини.
Молю: - Хай лихо обмине
Дорогу любої людини.
У серці збережу весну,
Повір, хоч будеш на чужині,
Я птахом відстань перетну,
По морю, горам чи долині.
Твої обійми як вогонь,
У них я серце відігрію
І не залишу осторонь
Моє кохання і надію.

30.01.1995 р., м. Київ.